Історія перев’язувального матеріалу

Попри всі досягнення сучасної науки та промисловості у кожного в домашній аптечці є досить обмежений набір перев’язувальних матеріалів: бинти, пластирі, іноді стерильна вата. Тим часом це досить давні винаходи, що мало змінилися до нашого часу.

Бинти, смужки тканини, — один з найперших перев’язувальних матеріалів, відомих ще з часів Давнього Єгипту. Мешканці берегів Нілу застосовували смужки лляної тканини — накладали на них суміш з меду, масла, вина та смол, отриманих з ладану й смирни та зводили краї рани разом. Найчастіше в давнину бинти виготовляли з лляних, шовкових і вовняних тканин та просочували їх маслами. Перша згадка сухої пов’язки згадується у Гіппократа («Про давню медицину»). Він також рекомендував в ролі перев’язувального матеріалу полотно, що добре вбирає рідину. А також наполягав на застосуванні кип’яченої води при перев’язуванні та дотриманні чистоти рук лікаря й бинтів. Гіппократ також описав багато різноманітних і водночас складних видів перев’язування ран, частина з яких застосовується й донині. Одна з них так і називається — «шапка Гіппократа».

Давньоримський вчений-енциклопедист і лікар Цельс фіксував бинтами губки, просочені оцтом, і накладав їх на рану. У середні віки основним матеріалом для перев’язки стало полотно. Однак під нього для прискорення загоєння ран клали що завгодно: мигдальний і оливковий соки, скипидар, «цілющі води», різні трави, коріння та листя рослин, глину, золу, землю, сало, плівку, що вистилає яєчну шкаралупу, і безліч не менш дивних речовин.

Лише Парацельс через кілька століть став наполягати на застосуванні виключно чистих пов’язок. Але пов’язки довгий час були рідкісними: їх змінювали раз в 4–9 днів. Лише до XVIII — першої половини XIX століття пов’язки стали робити такими, які мають абсорбувальні властивості, переважно з корпію — бавовняних ганчірок, а також лляного та конопляного прядива.

До середини XIX століття Пирогов запровадив практику антисептичного способу лікування ран — промивання уражених частин шкіри 3% розчином карболової кислоти та пов’язок з карболізованої марлі. Пов’язка сприяла посиленню відтоку рідини з ран. Як перев’язувальний матеріал, що добре поглинає рідину, використовувалися так само льон, прядиво, бавовна, мох, торф. Однак, ставало зрозуміло, що виготовлення пов’язок зі старого лляного ганчір’я та канатів, а тим паче повторне використання пов’язок стає причиною нагноєння ран.

Ернст фон Бергман і його учні в 1886–1891 роках розробили стерилізацію інструментів і перев’язувального матеріалу. Саме у той час основними матеріалами для перев’язки стали вата та марля. Їх стали виробляти промисловим способом. І вже на початок російсько-японської війни в російській армії з’явилися індивідуальні перев’язувальні пакети у вигляді бинта та марлевих подушечок. Для того, щоб марлева пов’язка не прилипала до рани, стали застосовувати вазелін. Не втратила своєї актуальності вибілена марля як основний перев’язувальний матеріал і в Другу світову війну.

Оставить отзыв

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *